Світова пандемія COVID-19 призвела до великих проблем практично у всіх сферах людського життя, зокрема і в освіті.
Одним з важливих аспектів вищої освіти є міжнародна мобільність студентів. Під час коронавірусу поряд з фінансовими та психосоціальними питаннями навчання за кордоном постають ще й технічні. У глобальному масштабі цифровий розрив показав, що там, де рівень доступу до Інтернету дуже високий (наприклад, у Північній Америці, де рівень охоплення Інтернетом становить 90%, та Європі, де він становить 87%), студентам легше перейти від очного до дистанційного навчання, ніж у регіонах з недостатнім поширенням Інтернет (наприклад, в Африці, де він становить 43%).
У багатьох країнах цей показник ще нижчий: наприклад, у Таджикистані лише 3% населення мають домашній широкосмуговий зв’язок, і більшість студентів покладаються на мобільні дані, що коштує дорожче, ніж у будь-якій іншій пострадянській країні .
Цифровий розрив також виявляється і у межах країн. Наприклад, у США існують системні расові бар’єри як для доступу до Інтернету, так і для технологій. В Таїланді чверть студентів університетів – з бідних сімей, що впливає на доступ до обладнання та підключення, хоча, як і в США, загальна цифрова інфраструктура країни хороша.
В Латинській Америці та Карибському басейні помітні відмінності у доступності Інтернету та швидкості спричиняють проблеми для ЗВО у віддалених районах, а також для студентів, яким довелося повернутися додому у сільські райони.
Студенти на тонкому краю цифрового розриву мають обмежений доступ до Інтернет-ресурсів та міжнародного досвіду, ніж їхні колеги. Вони «відстають від електронного навчання», коли у них відсутнє електропостачання, вони не можуть дозволити собі мобільні дані та не мають доступу до тренінгів, щоб навчитися користуватися інструментами онлайн-навчання та розвивати цифрову грамотність.
Опитування, проведене Міжнародною асоціацією університетів у понад 100 країнах виявило, що 60% університетів та коледжів у всьому світі зуміли знайти альтернативи фізичній мобільності студентів.
Крім того, існуючі програми мобільності, такі як Еразмус, докладають значних зусиль для зміщення акценту на програмування в Інтернеті. Міжвузівські консорціуми, такі як Association of Pacific Rim Universities та Hemispheric University Consortium, створили нові віртуальні форми обміну студентами, щоб допомогти студентам бути на зв’язку.
Щоб об’єднати існуючі зусилля та відстежити реакції, спричинені пандемією у всьому світі, Міжнародний інститут вищої освіти ЮНЕСКО в Латинській Америці та Карибському басейні (ЮНЕСКО-IESALC) в кінці 2020 року запустив проект з віртуальної мобільності студентів – Virtual Student Mobility (VSM).
Зростаюче використання VSM, як у рамках поточних завдань університетського програмування, так і в екстреному режимі, вказує на його потенціал відкрити переваги мобільності студентів набагато більший, ніж це було до пандемії. З іншого боку, це також породжує нові виклики доступу, зокрема щодо цифрового розриву. Однак не слід залишати поза увагою потенціал VSM. Будучи самостійним варіантом або поєднаним з певною фізичною мобільністю, VSM буде відігравати дедалі важливішу роль у майбутньому, допомагаючи студентам бути одночасно мобільними та зв’язаними.