Оприлюднено новий звіт за авторством відомого експерта доктора Джаміля Салмі, який показує, що Англія, Австралія та Куба є лідерами щодо розширення доступу до вищої освіти, тоді як Японія та Росія пасуть задніх.
Але все ж доцільно задати питання, наскільки коректною є методика порівняння? Зусилля країн щодо розширення кількості здобувачів вищої освіти значно відрізняються у різних частинах світу: наприклад, етнічна меншина в одній країні може складати більшість в іншій, тощо.
У звіті з використанням оригінальної методики автору вдалось успішно порівняти 71 країну з усіх континентів світу. Щоб дізнатись, які країни найбільш ефективно вирішують проблеми доступу, у звіті оцінюються країни в одній з чотирьох категорій.
З розглянутих країн лише шість – Англія, Шотландія, Ірландія, Австралія, Нова Зеландія та Куба – називаються “просунуті”, тобто вони сформулювали та запровадили комплексну стратегію забезпечення рівного доступу.
Більша група з 23-х країн, включаючи США, Іспанію, Уельс, Францію, Канаду та Ізраїль, потрапляє до категорії “створено” – це означає, що вони сформулювали стратегію доступу та запроваджують політику для її реалізації.
Найбільша група, до складу якої входять 33 країни, включаючи Аргентину, Японію, Марокко, Кенію, Індонезію та Росію, називається “країни, що розвиваються” – ці країни створили основи для стратегії надання рівних прав доступу, але не визначили політику або ж не зробили достатніх інвестицій в освіту.
Лише дев’ять країн, включаючи Єгипет, Лаос, Гаїті, Нікарагуа та Сьєрра-Леоне, вважаються “новими” – вони сформулювали широкі цілі, але зовсім мало зробили для їх реалізації.
На думку д-ра Салмі, є невизначеність щодо останньої групи – слабких держав, які відновлюються після конфліктів політичної нестабільності чи стихійних лих, і, хоча вони вже почали думати про поліпшення доступу до вищої освіти, ще не виділили для цього матеріальних ресурсів.
Деякі більш багаті країни, такі як США та Канада, які розвинули та добре підтримують систему вищої освіти, не отримали найвищих оцінок. Д-р Салмі приписав це наявності у них федеральних політичних систем, що означає, що вони мають слабшу комплексну національну політику. Це, у свою чергу, означає, що рівень доступу та успіхів відрізняється у різних частинах країни. Австралія, яка оцінюється як «просунута», але має федеративну систему, є виключенням із правила за рахунок узгодження її політики через національний освітній департамент.